МОСКОВСЬКА ЛІТЕРАТУРА - Видання четверте


^ МОСКОВСЬКА ЛІТЕРАТУРА


    Отже, ніщо не мо­же рос­ти без ґрун­ту. Не мог­ла рос­ти й мос­ков­сь­ка літе­ра­тур­на мо­ва, відірва­на від своєї на­род­ної, без дже­ре­ла сво­го роз­вит­ку. Від ХІІ до ХVIIІ ст. мос­к­ви­ни ма­ли ли­ше пе­рек­ла­дені тво­ри (з ук­раїнсь­кої). За 500 років мос­к­ви­ни на­пи­са­ли ли­ше ДВІ книж­ки. За той час ук­раїнці на­пи­са­ли кілька­сот, і то ве­ли­ких творів з бо­гос­лов’я, філо­софії, історії, крас­но­го пись­мен­с­т­ва. Це мит­ро­по­ли­та Яко­ва „Жи­тие ца­ря Ива­на Фе­до­ро­ви­ча“ та Ку­ба­со­ва „Хро­ног­раф“. Ли­ше у XVI­II ст. з’являєть­ся тре­тя книж­ка, та й ту на­пи­сав змос­ков­ще­ний во­лох А. Кан­те­мир. Він, влас­не, мав­пу­вав фран­цузь­ко­го пись­мен­ни­ка Н. Бу­ало (А. Кан­те­мир був мос­ков­сь­ким пос­лом у Па­рижі). Ли­ше від М. Ло­мо­но­со­ва (1711-1765) по­чи­наєть­ся сла­бень­ка літе­ра­ту­ра, та й та бу­ла під вирішаль­ним впли­вом ук­раїнсь­кої. „Мос­ков­сь­ка літе­ра­тур­на мо­ва бу­ла століття фан­тас­тич­ною у своїй відірва­ності від на­род­ної мос­ков­сь­кої. Во­на бу­ла жа­люгідною міша­ни­ною „мо­ви“ Ягу­жин­сь­ких, Ро­зу­мов­сь­ких, Без­бо­родь­ок та бла­зен­сь­ко­го жар­го­ну Мініхів і Ос­тер­манів“25. Ук­ла­дач пер­шо­го ве­ли­ко­го слов­ни­ка мос­ков­сь­кої мо­ви змос­ков­ще­ний німець В. Даль наз­вав ту мо­ву „ка­же­ни­ком“.

    Московська літе­ра­ту­ра по­ча­ла ста­ва­ти на но­ги щой­но у ХІХ столітті, після О. Пушкіна. Та й її тво­ри­ли змос­ков­щені чу­жинці. Сам зас­нов­ник мос­ков­сь­кої літе­ра­тур­ної мо­ви О. Пушкін мав му­рин­сь­ку, німець­ку, во­лось­ку кров. Німець­ко­го по­ход­жен­ня бу­ли В. Аве­наріус, О. Блок, О. Гер­цен, З. Гіппіус, Л. Мей, О. Мюл­лер, М. Сал­ти­ков-Щедрін, А. Фет, Д. Фонвізін та інші. Ук­раїнці: А. Ах­ма­то­ва (Го­рен­ко), А. Авер­чен­ко, І. Бунін (Бунь­ков­сь­кий), М. Го­голь, М. Зо­щен­ко, В. Ко­ро­лен­ко, В. Не­ми­ро­вич-Дан­чен­ко, Т. Про­ко­по­вич та інші. Євреї: П. Ан­то­коль­сь­кий, Е. Баг­риць­кий, І. Ерен­бург, С. Кірса­нов, О. Ман­дель­ш­там, Я. Над­сон, Б. Пас­тер­нак, Й. Уткін, Л. Шес­тов та інші. Та­тар­сь­кої крові: І. Ак­са­ков, Ф. Дос­тоєвсь­кий, В. За­госкін, Р. Зо­тов, М. Ка­рамзін, М. Огарь­ов, І. Тур­генєв. По­ля­ки: О. Гри­боєдов (Грзібовскі), В. Со­ло­губ, напівпо­ля­ки: Д. Ме­реж­ков­сь­кий, М. Нєкра­сов. Во­ло­хи: А. Кан­те­мир, М. Хе­рас­ков, шот­лан­дець М. Лер­мон­тов, італійсько­го по­ход­жен­ня Ф. Тют­чев, напівту­рок В. Жу­ков­сь­кий і сотні інших, що їхні прізви­ща та життєпи­си над­ру­ко­вані в ста­рих і но­вих мос­ков­сь­ких ен­цик­ло­педіях. Ці чу­жинці хоч і змос­ков­щені мов­но, про­те психічно, ду­хов­но відірвані від дже­ре­ла національ­ної твор­чості - від мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду - при­род­но не ма­ли си­ли тво­ри­ти пер­ли­ни літе­ра­ту­ри, що ввійшли би до скар­б­ниці світо­вої куль­ту­ри. Це виз­на­ють і ро­зумніші мос­к­ви­ни. Нап­рик­лад, кри­тик В. Бєлінський пи­сав: „Світо­вої, істо­рич­ної ва­ги мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра ніко­ли не ма­ла і ма­ти не мо­же. Як­що не бу­ло би О. Пушкіна, то в історії люд­сь­кої куль­ту­ри не пос­та­ло б най­мен­шої про­га­ли­ни. А цього не мож­на ска­за­ти про Бай­ро­на чи Шілле­ра. Всілякі ба­лач­ки про рівно­вартність мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри з євро­пей­сь­кою тре­ба вва­жа­ти за по­рожнє базікан­ня або за ма­яч­ню чван­ли­вості“26. Інший мос­ков­сь­кий кри­тик до­дає: „У своєму змісті мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра пе­ре­ви­щи­ла всі літе­ра­ту­ри своєю огид­ною без­со­ромністю та на­хаб­с­т­вом“27.

    Духовність, а з нею й жит­тя кож­но­го на­ро­ду (нації) віддзер­ка­лює йо­го літе­ра­ту­ра. На жаль, ми, євро­пейці, досі не маємо ве­ли­кої аналітич­ної праці про мос­ков­сь­ку літе­ра­ту­ру, крім де­яких розвідок Д. Дон­цо­ва. Наші літе­ра­ту­роз­навці бу­ли б збе­рег­ли Ук­раїні (і не ли­ше їй) ба­га­то ти­сяч її дітей, як­би да­ли нам своєчас­но ве­ли­ку пра­цю про мос­ков­сь­ку літе­ра­ту­ру у світлі ідей та іде­алів євро­пей­сь­кої, хрис­ти­ян­сь­кої куль­ту­ри, бо ви­би­ли б ґрунт з-під на­шо­го (і не на­шо­го) мос­к­во­люб­с­т­ва. А що та­кої праці ще не маємо, то по­да­мо де­що з розвідок Д. Дон­цо­ва.

    „В ес­те­та О. Пушкіна, у спрос­та­че­но­го гра­фа Л. Тол­с­то­го, в апос­то­ла місько­го шу­мо­вин­ня Ф. Дос­тоєвс­ко­го, у циніка О. Бло­ка - в усіх них все йде всуміш: доб­ро і зло, брех­ня і прав­да, кра­са і по­гань, щоб зни­щи­ти в за­галь­но­му ха­осі всі етичні вар­тості; щоб до­вес­ти, що розбій - це сво­бо­да, що ду­шо­губ­с­т­во - це лю­бов, що нерівність - це бунт про­ти Бо­га, що кра­са - це бруд і свин­с­т­во. Чортівсь­ка міша­ни­на всіх тя­мок, усіх „за“ і „про­ти“, всіх „так“ і „ні“, всіх „доз­во­ле­но“ і „за­бо­ро­не­но“, всіх ріжниць між прав­дою і брех­нею, доб­ром і злом, кра­сою і ги­до­тою, за­пе­ре­чен­ням уся­кої дис­ципліни. І це - і в мо­ралі, і в політиці, і в суспіль­но­му житті“28.

    „Що ха­рак­те­ри­зує ге­роїв мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри? Мо­раль­на слабість і ба­жан­ня вип­рав­да­ти ту слабість хи­ба­ми са­мо­го жит­тя. Мрії про бу­дучність і пов­на нездібність здійсни­ти ті мрії в су­час­ності. Чаць­кий О. Гри­боєдо­ва втікає пе­ред оги­дою жит­тя. Рудін та інші „гам­ле­ти“ І. Тур­генєва, або Об­ло­мов та Рай­сь­кий І. Гон­ча­ро­ва - безплідні ба­ла­ку­ни-не­ро­би. Епілеп­ти­ки Ф. Дос­тоєвс­ко­го, звих­нені істо­ти А. Че­хо­ва, „лиш­ние лю­ди“ - ось які є ти­пи мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри… Улюб­лені ге­рої Ф. Дос­тоєвсь­ко­го - це не бунтівни­ки, але „уни­жен­ные и ос­кор­б­лен­ные“, або „стра­даль­нич­ки“, які по­туль­но зно­сять не­зас­лу­же­не зло, які рос­ко­шу­ють в терпінні (Ма­кар Дєвушкін, Неллі, князь Мишкін). Співчут­тя не до ге­рой­сь­кої душі, але до роз­чав­ле­но­го тіла. Пот­ре­ба бу­ти упо­ко­ре­ним, вис­ма­га­ним. А. Че­хо­ву най­сим­па­тичніши­ми бу­ли нев­да­хи, І. Гон­ча­ро­ву - Об­ло­мо­ви, Ф. Дос­тоєвсь­ко­му - епілеп­ти­ки, Л. Тол­с­то­му - Іва­нуш­ка Ду­ра­чок та Пла­тон Ка­ра­таєв, „бун­та­реві“ М. Горь­ко­му - вкри­тий гни­ли­ми ви­раз­ка­ми каліка. Що це є? Це - апо­те­оза каліцтва, це - бунт нікче­ми про­ти силь­но­го, без­плідно­го про­ти твор­чо­го, ви­родів про­ти здо­ро­вих, про­ти тих, які не гнуть­ся; це - бунт ха­осу про­ти ла­ду, смерті про­ти жит­тя…“

    „Апотеоза ма­си в мос­ковській літе­ра­турі приз­ве­ла до апо­те­ози приміти­ву, не­куль­тур­ності. Не тяг­ти ма­си вго­ру, але са­мо­му до неї зни­зи­ти­ся. Тол­с­той за­пе­ре­чує осо­бистість; за­пе­ре­чує її здібність осяг­ти щось влас­ним зу­сил­лям. Зве­ли­чан­ня без­ла­ду, ма­си; жур­ба за її ли­ше ма­теріальні пот­ре­би; по­ко­ра безвіль­ної лю­ди­ни си­лам ззовні; дес­по­тизм як іде­ал суспіль­но­го ла­ду; біль „тря­пич­ной“ душі; зни­щен­ня і упо­ко­рен­ня осо­бис­тості - ось ті проб­ле­ми і вар­тості, ось ті ідеї, що їх при­нес­ла світові мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра ста­ра і новіша. Влас­ни­ки бруд­них ніг і не­че­са­ної чуп­ри­ни ста­ли в мос­ковській літе­ра­турі носіями всіх чес­нот, носіями ве­ли­кої прав­ди жит­тя. Во­ни ма­ли уз­до­ро­ви­ти світ, Євро­пу. Їх - ці нулі - мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра про­тис­тав­ля­ла ве­ли­ким осо­бис­тос­тям, ве­ли­ким ор­ганіза­то­рам жит­тя Євро­пи. Про­тис­тав­ля­ла всім, хто виділяв­ся з ота­ри, хто пе­ре­рос­тав інте­лек­том, ха­рак­те­ром, во­лею, чи… чис­тою со­роч­кою. Та, що ж мог­ло зро­ди­ти­ся в країні „чу­хон­с­кой по­ме­си и мас­со­во­го ба­тожья“? У країні раб­с­т­ва, де все за­ле­жа­ло від па­на і во­ло­да­ря, не мог­ла зро­ди­ти­ся віра в се­бе, у ва­гу влас­них зу­силь; не міг пов­с­та­ти культ волі. Там все бу­ло настрій і прим­ха. Ря­ту­нок - ли­ше в по­корі Л. Тол­с­то­го, або „пив­ной скан­дал“ С. Єсєніна. Або „про­ще­ние“ як іде­ал, або „да­йош Євро­пу“, щоб, зруй­ну­вав­ши Нотр-Дам, на йо­го місці пос­та­ви­ти лоб­ное мес­то“.

    „Ідеї, що їх внес­ла мос­ков­сь­ка літе­ра­ту­ра до скар­б­ниці на­родів, є ті самі і в її пушкінсь­ку до­бу, і в горь­ков­сь­ку та боль­ше­виць­ку. Се­ред тих ідей не­ма ідей ве­лич­но­го, а є ідея ко­рис­но­го; не­ма ідеї кра­си, а є ідея „по­лез­но­го“; не­ма ідеї осо­бис­тості, а є ідея ма­си, ота­ри; не­ма ідеї чи­ну, по­ри­ву, а є страх жит­тя та „грусть и тос­ка бе­зыс­ход­ная“. Бунт С. Єсєніна - це ли­ше мос­ков­сь­ке „озор­с­т­во“; в йо­го душі жи­ве не во­гонь Про­ме­тея, не бунт Чай­ль­да Га­роль­да, а ли­ше „озор­с­т­во де­ре­вен­с­ко­го озор­ни­ка“. Він хо­че „ко­ле­ном при­да­вить эк­ва­тор“ і „по­по­лам на­шу зем­лю раз­ло­мить, как ка­лач“, і аж „до Егип­та рас­ко­ря­чить но­ги“. І все це „под гар­мо­нии пьяной кли­чи“. Як­що це Мой­сей, то… зі дзвіноч­ка­ми на шапці, що кри­вить об­лич­чя і ви­со­лоп­лює язик. Кло­ун…“

    „Захід знає Дон-Кіхо­та, Фав­с­та. Мос­ков­щи­на - бо­ся­ка М. Горь­ко­го та Іва­нуш­ку Ду­рач­ка, що вте­чею від во­ро­га хо­че зло­ми­ти йо­го во­лю. Ти­пи, що їх ніякий Діоген не знай­де на За­ході. Ли­царскість і вірність - це го­ловні прик­ме­ти ан­глійсь­кої літе­ра­ту­ри. Оз­на­чи­ти ці ти­пи мож­на од­ним сло­вом - джен­т­ль­мен. Літе­ра­тур­ним ти­пом же мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри був бе­зум­ний бунтівник, без­дум­ний раб; в обид­вох ви­пад­ках - хам, по­чи­на­ючи від при­ни­же­но­го, іде­алізо­ва­но­го му­жи­ка і кінча­ючи на хуліган­сь­ких ти­пах С. Єсєніна. Гли­бокі ідеї і гли­би­ну змісту дає ли­ше суспіль­с­т­во з нап­ру­же­ним, бар­вис­тим, ак­тив­но твор­чим жит­тям. Мос­ков­щи­на ніко­ли та­ким суспіль­с­т­вом не бу­ла. „Во­на не да­ла світові ніякої ідеї, нічим не спри­чи­ни­ла­ся до люд­сь­ко­го пос­ту­пу“,- свідчить мос­к­вин П. Ча­адаєв. Та як же во­на мог­ла да­ти якусь ідею? Вся­ку ж бо ідею зрод­жує вільна дум­ка вільної лю­ди­ни; во­на бу­ла на За­ході, а Мос­ков­щи­на та­кої не ма­ла. То­му-то на За­ході ство­рив­ся тип не­за­леж­ної лю­ди­ни, а в Мос­ков­щині тип ра­ба і дес­по­та в тій самій особі…“

    „Яку свою ідею да­ла світові Мос­ков­щи­на? Мо­же, ідею М. Чер­ни­шев­сь­ко­го з йо­го філо­софією „чор­но­го пе­ре­де­ла“, себ­то пер­шен­с­т­вом роз­поділу над творчістю? Чи, мо­же, ідею „сла­вя­но­филь­с­т­ва“, себ­то месіанства мос­ков­сь­ко­го му­жи­ка, то­го (за свідчен­ням М. Горь­ко­го) „тяж­ко­го мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду, що доп’яв шту­ки жи­ти жеб­ра­ком на ба­га­тющій землі, нед­ба­ло ле­жа­чи на ній“? Чи мо­же ідею „неп­ро­тив­ле­ния злу“ і примітив­ної без­фор­м­ності Л. Тол­с­то­го, во­ро­жу всьому силь­но­му і гар­но­му? Чи мо­же ідею суспіль­но­го „ми­ло­сер­дия и жа­лос­ти“, що за нею кри­ло­ся зве­ли­чен­ня всього без­вартісно­го? Чи ідею „ги­бель­но­го раз­ли­чия меж­ду тво­им и мо­им“? Чи ідею при­ни­жен­ня люд­сь­кої гідності? Як же мо­же зро­ди­ти якусь ве­ли­ку ідею на­род, що йо­го іде­алом є ха­ос, амо­ральність, не­на­висть до кра­си, до вільної дум­ки, до вся­кої твор­чості? Ні! Куль­ту­ра „бо­сяків“, Іва­нушків Ду­рачків, „лиш­них лю­дей“, „ідіотів“ і т. п.- не для нас, ук­раїнців“29.

    З та­кою оцінкою мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри ук­раїнсь­ко­го націоналіста Д. Дон­цо­ва по­го­див­ся навіть яни­чар М. Хвиль­овий. На за­пит: „На яку зі світо­вих літе­ра­тур має орієнту­ва­ти­ся ук­раїнсь­ка?“ він відповів: „У вся­ко­му разі не на мос­ков­сь­ку, і це без жод­них зас­те­ре­жень. Від мос­ков­сь­кої літе­ра­ту­ри му­сить тіка­ти ук­раїнсь­ка яко­мо­га швид­ше“30.

    Московщина щой­но у XVI­II столітті, ли­ше 200 років то­му тільки по­чи­нає зак­ла­да­ти ос­но­ви своєї літе­ра­тур­ної мо­ви. Мос­ков­щи­на щой­но у ХІХ столітті, себ­то ВІСІМСОТ років ПІЗНІШЕ за Ук­раїну, ли­ше ПО­ЧИ­НА­ЛА тво­ри­ти свою літе­ра­ту­ру. І з пи­то­мим їй на­хаб­с­т­вом, не мор­г­нув­ши оком, про­го­ло­си­ла, що Київсь­ка Русь і все, що з нею зв’яза­не: її історія, її куль­ту­ра, її літе­ра­ту­ра є „общим дос­то­яни­ем“. А щоб до­вес­ти це ма­ловірам, при­ту­ля­ла до їхнього чо­ла пістоль. Де ру­ка її з пісто­лем бу­ла за­ко­рот­ка - щед­ро по­зо­ло­чу­ва­ла пе­ра істо­риків. Мо­нархічні мос­ковські істо­ри­ки бо­яли­ся, щоб євро­пейці не глу­зу­ва­ли з їхніх ви­га­док. То­му ви­ду­му­ва­ли різно­манітні фан­тас­тичні „те­орії“ про по­ход­жен­ня сво­го на­ро­ду, на­ма­га­ли­ся якось об­ду­ри­ти світ і свій на­род. Те­перішні ж мос­ковські істо­ри­ки вже не бо­ять­ся ніко­го, бо мос­ковські ру­ки з на­га­на­ми по­ви­рос­та­ли такі довгі, що до­ся­га­ють усіх у світі. Ніко­ли ще в історії ніякий на­род не мав й од­ної ти­сяч­ної тих п’ятої та шос­тої ко­лон, що їх має те­пер Мос­ков­щи­на. Ці ко­ло­ни пиль­ну­ють, щоб ніхто не вир­вав з мос­ков­сь­ких рук жод­но­го з усіх мос­ков­сь­ких „общих дос­то­яний“. З їхньою до­по­мо­гою Мос­ков­щи­на так пе­ре­ля­ка­ла світ, що він втра­тив ро­зум і влас­ни­ми ру­ка­ми на­тя­гає на свою шию заш­морг, до­по­ма­га­ючи Мос­ков­щині по­си­лю­ва­ти військо­ву, гос­по­дар­чу, політич­ну си­лу СРСР. Най­мо­гутніша в світі дер­жа­ва США нав­колішках бла­гає мос­к­винів по­да­ру­ва­ти їй ame­ri­can way of li­fe31 і більше нічо­го не ба­жає. Та­ка каз­ко­во ней­мовірна пе­ре­мо­га за­дур­ма­ни­ла мос­к­ви­нам ро­зум так, що во­ни зап­лю­щи­ли очі на ту бе­зод­ню, що її ба­чи­ли мос­ковські пись­мен­ни­ки під ко­пи­та­ми Пет­ро­во­го ко­ня „на ди­бах“. Мос­к­вин ви­ма­гає від усь­ого світу не мен­ше, як „по­ко­ряй­те­ся нам все язы­ки, ибо с на­ми сам… са­та­на“. А щоб без­за­пе­реч­но до­вес­ти своє пра­во па­ну­ва­ти над світом, про­го­ло­шує: „Світо­ва історія взаємовідно­син між на­ро­да­ми не за­пи­са­ла прик­ладів та­ко­го ве­ли­чез­но­го і пос­ту­по­во­го впли­ву на інші куль­ту­ри та мо­ви, як вплив мос­ков­сь­кої куль­ту­ри та мо­ви. Ве­ли­ка, мо­гут­ня мос­ков­сь­ка мо­ва, впли­ва­ючи на інші мо­ви, зба­га­чує їх безмірно. І кож­на лю­ди­на, що хо­че пог­ли­би­ти свою куль­ту­ру і куль­ту­ру сво­го на­ро­ду, му­сить зна­ти мос­ков­сь­ку мо­ву, щоб мог­ла без­по­се­ред­ньо чер­па­ти знан­ня з ба­га­тю­щої куль­тур­ної скар­б­ниці, що її ство­рив ве­ли­кий мос­ков­сь­кий на­род“32.

    Московська мо­ва не є зви­чай­ною мо­вою. Во­на є ве­ли­кою мо­вою. Мо­вою всього прог­ре­сив­но­го люд­с­т­ва. Во­на без­пе­реч­но бу­де мо­вою Світо­вої Совєцької Рес­публіки. І той, хто бай­ду­же ста­вить­ся до вив­чен­ня мос­ков­сь­кої мо­ви, є во­ро­гом світо­во­го пос­ту­пу. Ті на­уковці, які не зна­ють мос­ков­сь­кої мо­ви, не є справ­жніми на­уков­ця­ми33. Ма­яч­ня А. Гітле­ра, порівню­ючи з цією мос­ков­сь­кою, нап­рав­ду є ан­гель­сь­ким ле­бедінням. Та­ки­ми бо­жевіль­но-шовіністич­ни­ми ма­рен­ня­ми пе­ре­пов­не­на літе­ра­ту­ра (ра­зом з на­уко­вою) мос­ков­сь­ких „інтер­націоналістів“ СРСР. Ма­ло­ук­раїнсь­ким при­яте­лям „мос­ков­сь­кої де­мок­ратії“ ра­ди­мо чи­та­ти цю літе­ра­ту­ру. Мос­ков­сь­ка шос­та ко­ло­на у світі под­ба­ла, щоб євро­пейці та аме­ри­канці чи­та­ли мос­ков­сь­ку літе­ра­ту­ру, але не шовіністич­ну. В США нав­ча­ють мос­ков­сь­кої мо­ви, літе­ра­ту­ри, історії в двох­с­тах ву­зах. І це не кош­тує ні цен­та Мос­ков­щині. Про кош­ти под­ба­ла мос­ков­сь­ка шос­та ко­ло­на. Ук­раїнці в США своєї шос­тої ко­ло­ни не ма­ють, і в жодній аме­ри­канській школі ук­раїноз­нав­с­т­во не вик­ла­даєть­ся, хіба що самі ук­раїнці зап­ла­тять.

    Тут до­реч­но зга­да­ти про став­лен­ня Мос­ков­щи­ни до міжна­род­ної мо­ви ес­пе­ран­то. Ес­пе­ран­то - це штуч­на міжна­род­на мо­ва, що її ук­лав 1887 р. Л. За­мен­гоф. Її слов­ник скла­даєть­ся з ко­ренів слів, спільних кільком євро­пей­сь­ким мо­вам, і то­му євро­пеєць мо­же зро­зуміти ес­пе­ран­то, вив­чив­ши ли­ше гра­ма­ти­ку. Гра­ма­ти­ка ж прос­та, її мож­на вив­чи­ти за кілька го­дин. Не євро­пеєць (азіат, аф­ри­ка­нець) мо­же вив­чи­ти ес­пе­ран­то за один місяць. Ліга Націй, Міжна­род­ний Пош­то­вий Со­юз, Міжна­род­ний Чер­во­ний Хрест та інші міжна­родні ор­ганізації виз­на­ли ес­пе­ран­то за од­ну з своїх офіційних мов. Ба­га­то міжна­род­них з’їздів про­ва­ди­ло­ся мо­вою ес­пе­ран­то. Є вже чи­ма­ла літе­ра­ту­ра цією мо­вою, ви­даєть­ся кілька жур­налів. Франція та Ан­глія бой­ко­ту­ють ес­пе­ран­то, бо не хо­чуть втра­ти­ти па­ну­ван­ня їхніх мов у міжна­род­но­му житті. Єди­не, чо­го бра­кує цій мові - слов­ни­ка на­уко­вих та технічних слів, але гра­ма­ти­ка дає без­межні мож­ли­вості їх тво­ри­ти. От­же, ця над­з­ви­чай­но лег­ка до вив­чен­ня мо­ва найбіль­ше на­даєть­ся для робітниц­т­ва, бо ж во­но чу­жих мов не вчи­ло. А для ІІІ Інтер­націона­лу ва­жив ще й той факт, що ес­пе­ран­то не бу­ло мо­вою жод­ної нації. От­же, все про­мов­ля­ло за те, щоб ух­ва­ли­ти ес­пе­ран­то офіційною і єди­ною мо­вою ІІІ Інтер­націона­лу. І го­ло­ва Світо­во­го Со­юзу ес­пе­ран­тистів, ан­глійсь­кий ко­муніст І. Ля­пен зап­ро­по­ну­вав був на І-му з’їзді ІІІ Інтер­націона­лу в Москві взя­ти ес­пе­ран­то за єди­ну офіційну мо­ву. Всі чле­ни по­год­жу­ва­ли­ся, крім Мос­ков­щи­ни. А що во­на не ма­ла жод­ної при­чи­ни за­пе­ре­чи­ти, то зап­ро­по­ну­ва­ла до­ру­чи­ти ок­ремій комісії всебічно обмірку­ва­ти спра­ву, а по­ки що мос­ков­сь­ку мо­ву вва­жа­ти за офіційну. Те „по­ки що“ три­ває дось­огодні.

    Московщина про­го­ло­си­ла „ве­ли­кую рус­скую ли­те­ра­ту­ру“ обов’яз­ко­вою до насліду­ван­ня всіма на­ро­да­ми СРСР. Це своє без­за­пе­реч­не про­го­ло­шен­ня підпер­ла не­по­хит­ним до­во­дом літе­ра­ту­ро-знавців з НКВД. Спро­буй­те-но, „іно­родці“, пис­ну­ти, що Т. Шев­чен­ко, А. Міцке­вич, Ш. Рус­та­велі не вчи­ли­ся у всіля­ких бєлінських, чер­ни­шев­сь­ких, федіних, єсєніних! Спро­буй­те-но хахлішки, по­лячішки, кінтош­ки34 не поцілу­ва­ти - і то при­люд­но, ша­ноб­ли­во - смер­дючі пранці мос­ков­сь­ко­го „мра­ко­бе­сия“ (за ви­ра­зом І. Буніна)! Мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ в СРСР вже цілко­ви­то відвер­то глу­зує з по­до­ла­них, без­бо­рон­них „ино­род­цев“ (не­мос­к­винів) СРСР. Мов­ляв, ми мос­к­ви­ни, знаємо, що М. Риль­сь­кий, П. Ти­чи­на, Ю. Янов­сь­кий, Б. Ан­то­нен­ко-Да­ви­до­вич, В. Гжиць­кий, О. Виш­ня, П. Панч, Є. Плуж­ник, А. Ма­лиш­ко, та інші є євро­пей­сь­ки­ми пись­мен­ни­ка­ми. Знаємо, що во­ни не обож­ню­ють на­ших М. Горь­ко­го, С. Єсєніна, В. Ма­яков­сь­ко­го та їм подібних. Зна­ючи це, ще з більшою на­со­ло­дою ди­ви­мо­ся, як ці ваші реч­ни­ки, скре­го­чу­чи зу­ба­ми, ри­да­ючи ду­шев­но, цілу­ють ду­ховні пранці на­шої літе­ра­ту­ри і куль­ту­ри. Що з то­го, що кілька­над­цять ва­ших ук­раїнсь­ких митців пру­ча­ли­ся і не поцілу­ва­ли, як от Г. Ко­син­ка, М. Зе­ров, М. Куліш, Л. Кур­бас, М. Драй-Хма­ра, О. Влизь­ко, Д. Фальківсь­кий, К. Бу­ревій, К. Поліщук та по­над 200 інших? Мос­ков­щи­на ви­ни­щи­ла їх, як мух, ви­гу­би­ла ли­ше за 10 років (1929-1939) по­над 200 ук­раїнсь­ких пись­мен­ників. От­же, хто пе­реміг?

    Далекоглядний Т. Зіньківський пи­сав 77 років то­му: „Гос­по­дар­че (еко­номічне) гноб­лен­ня, гос­по­дар­ча не­во­ля мен­ше шко­дить на­ро­дові, як гноб­лен­ня куль­тур­не. Гноб­лен­ня будь-якої ди­кої ор­ди - це доб­ро­та, порівню­ючи до гноб­лен­ня цивілізо­ва­ної нації, бо цивілізо­ва­на знає: де і чим дош­кульніше вда­ри­ти гноб­ле­но­го. Ди­ка ор­да ни­щить гос­по­дар­чо, гра­бує, але ці ли­ха є такі ж при­родні, як і уся­ке стихійне ли­хо: град, по­су­ха, зем­лет­рус - прий­ш­ло, по­ни­щи­ло, зруй­ну­ва­ло гос­по­дар­с­т­во і зник­ло. Всі ті гос­по­дарчі втра­ти пра­ця на­до­лу­жить, і зна­ку по них не зіста­неть­ся… Цілко­ви­то інак­ше ди­кун­с­т­во цивілізо­ва­не. Цивілізо­ва­не ди­кун­с­т­во вже знає таб­ли­цю мно­жен­ня і вже знає лічи­ти навіть і на мільйо­ни; крім то­го, во­но ро­зуміє, що йо­му не па­ну­ва­ти, ко­ли підвладні ма­ти­муть іншу від нього при­ро­ду, вда­чу. Звідси - йо­го ди­ка дум­ка: „Щобільше маємо „гар­мат­но­го м’яса“, то більше мо­же­мо наг­ра­бу­ва­ти у сусідів. А щоб „гар­мат­не м’ясо“ за­бу­ло за свою люд­сь­ку при­ро­ду, схиль­ну до ро­зум­но­го жит­тя і до доб­ра,- тре­ба всіх підвлад­них пе­ре­ро­би­ти на один ко­пил так, що ли­ше іме­нем мож­на б бу­ло відріжни­ти Іва­на від Сте­па­на. Ко­ли так зро­би­мо, то ма­ти­ме­мо мільйо­ни „гар­мат­но­го м’яса“, ма­ти­ме­мо ве­ли­чез­ну військо­ву ма­ши­ну, щоб за­гар­ба­ти весь світ… Так цивілізо­вані ди­ку­ни хо­чуть вий­ня­ти ДУ­ШУ з на­ро­ду, зни­щи­ти йо­го мо­раль і куль­ту­ру. Ви­на­ро­до­ви­ти. І ось та­ке цивілізо­ва­не ди­кун­с­т­во (яке щой­но вчо­ра нав­чи­ло­ся скла­да­ти літе­ри цивілізації) бе­ре у свої ру­ки мо­но­полію на мо­ву, освіту, куль­ту­ру. Це цивілізо­ва­не ди­кун­с­т­во кра­де у підби­то­го на­ро­ду йо­го куль­ту­ру, йо­го історію; на­ки­дає йо­му й іншим на­ро­дам свої дикі, дес­по­тичні іде­али, за­ви­нені у хрис­ти­янські ри­зи“35. Чи ж не про мос­ков­сь­ку „де­мок­ратію“ СРСР пи­сав ав­тор 77 років то­му?


ІІІ. ЛЕДАРСТВО І ВОЛОЦЮЗТВО МОСКВИНА


     Ми, мос­к­ви­ни - на­род во­ло­цюг.

    ^ М. Горь­кий

     Мос­к­ви­ни - на­род во­ло­цюг, ле­дарів і злодіїв.

    С. Рож­дес­т­вен­сь­кий

    Історична до­ля осе­ли­ла мос­к­винів у баг­нис­то­му північно­му пралісі. Рільниц­т­во там бу­ло мож­ли­вим ли­ше на гор­б­ках сухішої землі, що бу­ли поміж бо­ло­та­ми, річка­ми, озер­ця­ми. Там мос­к­вин ви­ру­бу­вав ліс, па­лив йо­го і засівав у попіл зер­но. По п’ятьох ро­ках та­ка „паль“ уже не ро­ди­ла, і мос­к­вин ки­дав її, а шу­кав но­во­го, не ви­ру­ба­но­го гор­би­ка землі. От­же, навіть рільниц­т­во бу­ло ко­чо­вим, аж по­ки уряд не прив’язав мос­к­ви­на до землі кріпац­т­вом.

    Вирубувати праліс - пра­ця тяж­ка, а го­лов­не - нев­дяч­на, бо ж ли­ше 3-5 років ро­ди­ла та „паль“, та й уро­жаї бу­ли малі. Це зне­охо­ти­ло мос­к­ви­на до рільниц­т­ва, навіть вик­ли­ка­ло у нього зло­бу на нев­дяч­ну зем­лю. Міня­ючи що п’ять років місце осідку, при­род­но не бу­ло пот­ре­би ста­ви­ти дов­гот­ри­валі бу­до­ви, ого­род­жу­ва­ти обійс­тя, прик­ра­ша­ти ха­ту то­що. Мос­ков­сь­кий істо­рик пи­ше, що навіть у ХХ ст. мос­ков­сь­ка „де­рев­ня“ (се­ло) виг­ля­да­ла як тим­ча­со­вий табір без най­п­ростіших життєвих вигід. Чорні де­рев’яні ха­ти, жод­ної ого­рожі, ані на­тя­ку на чис­то­ту, сморід від гни­ло­го сміття нав­ко­ло ха­ти. Про квіти чи сад­ки біля неї (як в Ук­раїні) і згад­ки не­має. Брудні, не­че­сані, з хма­рою нужі лю­ди; підозрілі, злобні пог­ля­ди - все це при­род­но вик­ли­кає у чу­жин­ця оги­ду. Всі чу­жинці, які бу­ва­ли в Мос­ков­щині, од­нозгідно свідчать про ней­мовірно жах­ли­вий фізич­ний і мо­раль­ний бруд не ли­ше мос­ков­сь­ко­го му­жи­ка, але й арис­ток­ра­та. Чу­жинці ті ди­ву­ва­ли­ся, що навіть панівна вер­с­т­ва цілко­ви­то не відчу­ва­ла ніякої кра­си, ніякої пот­ре­би в куль­турі, і не ро­зуміла най­п­ростіших мо­раль­них, етич­них за­сад36. У ду­хов­ності і на­родній сло­вес­ності мос­к­ви­на не­має нічогісінько рільни­чо­го. Це віддзер­ка­люєть­ся і в йо­го мові. Мос­ков­сь­кий рільник на­зи­ває се­бе „крес­ть­яни­ном“, або „му­жи­ком“ - тут і на­тя­ку на рільниц­т­во. Сло­ва „зем­ле­де­лец“ або „хле­бо­па­шец“ - складні, а це вка­зує, що їх ство­рив не на­род, а інтелігенція.

    Московський на­ро­доз­на­вець В. Даль пи­ше (пе­ред 1914 р.), що де­сят­ки ти­сяч мос­ков­сь­ких се­лян що­вес­ни ли­ша­ють на жінку гос­по­дар­с­т­во, а самі йдуть в Ук­раїну про­да­ва­ти дрібний мос­ков­сь­кий крам, або на ко­со­ви­цю, або жеб­ра­ти та крас­ти. У Києві та інших на­ших містах юр­би мос­ков­сь­ких жеб­раків об­ля­га­ли всі цер­к­ви та мо­нас­тирі. В на­ших містах жеб­ра­ки, во­ло­цю­ги, злодії бу­ли май­же всі мос­к­ви­на­ми. Вза­галі ж юр­би жеб­раків - це прик­мет­на ри­са азійсь­ких міст. У Москві їх зав­ж­ди бу­ли ти­сячі. В. Даль підкрес­лює, що не зав­ж­ди гна­ла їх з до­му біда, а ба­га­то з них ма­ли за­можні гос­по­дар­с­т­ва. Проф. Н. Че­гулін налічив у Мос­ков­щині сотні сіл, по­ки­ну­тих людь­ми, і де­сят­ки ти­сяч гек­тарів землі, що по­за­рос­та­ли бур’яна­ми. Ґрун­тоз­на­вець проф. Г. Махів пи­ше, що Мос­ков­щи­на мо­же лег­ко про­го­ду­ва­ти всю свою людність з уро­жаю влас­ної землі, як­що поліпшить примітив­не рільниц­т­во. От­же, маємо аж над­то пе­ре­кон­ли­вий довід, що не зе­мель­ний го­лод, не пе­ре­люд­нен­ня штов­ха­ло і штов­хає Мос­ков­щи­ну за­гар­бу­ва­ти чужі землі.

    По ска­су­ванні кріпац­т­ва 1861 р. ук­раїнці знай­ш­ли в Мос­ков­щині (на Са­ра­тов­щині) по­ки­нуті мос­к­ви­на­ми землі і за­се­ли­ли їх. До 1917 ро­ку там бу­ло кілька­де­сят ве­ли­ких, ба­га­тих ук­раїнсь­ких сіл. По 1917 р. Мос­ков­щи­на виг­на­ла тих ук­раїнців до Сибіру і заб­ра­ла собі їхні се­ла ра­зом з усім май­ном.

    Царський уряд осе­лив у Сибіру кілька ти­сяч мос­к­винів, дав­ши їм ве­ликі наділи землі, гроші на ху­до­бу, ре­ма­нент, по­зи­ки то­що. Ті по­се­ленці ки­ну­ли зем­лю, ку­пи­ли руш­ниці і жи­ли з по­лю­ван­ня. Зне­на­видівши нев­дяч­не рільниц­т­во, мос­к­вин звер­нув­ся до ло­вец­т­ва та ри­баль­с­т­ва. Цьому спри­яли місцеві об­с­та­ви­ни, бо в мос­ков­сь­ко­му пралісі жи­ло ба­га­то звіри­ни, та ще й ви­со­коцінної хут­ря­ної. Хут­ра зав­ж­ди і всю­ди кош­ту­ва­ли до­ро­го. Їх мож­на про­да­ти чи виміня­ти на все потрібне, от­же, й на рільничі ви­ро­би. Од­ним пос­трілом мис­ли­вець за­роб­ляв більше, ніж цілорічно тяж­кою пра­цею на мос­ковській бідній землі. От­же, навіть і не­ле­дар, не­мос­к­вин волів мис­лив­с­т­во, а не рільниц­т­во. Мос­ков­сь­кий праліс увесь був по­ме­ре­же­ний бо­ло­тя­ни­ми річка­ми та озе­ра­ми, от­же, іде­аль­ним краєм для ри­баль­с­т­ва. А ри­ба­ли­ти - незрівня­но лег­ший спосіб наїсти­ся, ніж кор­чу­ва­ти пні на „паль“. Так самі при­родні об­с­та­ви­ни нав­чи­ли і приз­ви­чаїли мос­к­ви­на шу­ка­ти лег­ко­го хліба. Мос­к­вин звик не­на­видіти не ли­ше рільни­чу, а й уся­ку пра­цю. ЛЕ­ДАР­С­Т­ВО, НЕ­РОБ­С­Т­ВО СТА­ЛО ОД­НОЮ З НАЙ­П­РИК­МЕТНІШИХ ОЗ­НАК МОС­КОВ­СЬ­КОЇ НАЦІОНАЛЬ­НОЇ ВДАЧІ. Мос­к­вин ува­жає пра­цю за прок­лят­тя, за ка­ру, гіршу, ніж ка­ра на гор­ло. Воліє го­ло­ду­ва­ти, та не пра­цю­ва­ти. Істо­рик В. Клю­чев­сь­кий пи­ше, що чу­жинці ди­ву­ва­ли­ся, ба­чу­чи в Мос­ков­щині ве­ли­чез­ну кількість лю­дей („бро­дяг“), які не пра­цю­ва­ли, хоч ве­ликі об­ши­ри землі сто­яли не­об­роб­лені, за­рос­ли бур’яна­ми. До 1917 р. де­сят­ки ти­сяч мос­ков­сь­ких здо­ро­вих, мо­ло­дих во­ло­цюг швен­дя­ли по всій імперії, жи­ву­чи з крадіжок, жеб­ран­ня, шах­рай­с­т­ва. Цар­сь­кий уряд не міг спо­ну­ка­ти їх до будь-якої праці. Ро­зум­ний соціалістич­ний уряд знай­шов та­кий спосіб: приз­на­чив тих „бо­ся­ков“ всіля­ким на­чаль­с­т­вом на не­мос­ков­сь­ких зем­лях СРСР, тим більше, що се­ред них бу­ли лю­ди з се­ред­нь­ою (і навіть універ­си­тет­сь­кою) освітою. Мільйо­ни їх те­пер пра­цю­ють в Ук­раїні.

    Знавець мос­ков­сь­кої душі Ф. Дос­тоєвсь­кий пи­ше про мос­к­ви­на за кор­до­ном: „Я рад­ше все жит­тя про­жи­ву в шатрі, ніж пок­ло­ню­ся німець­ко­му бо­гові. Я жи­ву в Німеч­чині не­дов­го, про­те, все, що я встиг тут по­ба­чи­ти, обу­рює мою та­тар­сь­ку кров. Ро­би­ти, як віл, оща­ди­ти гріш, як жид? Ні! Я волію „де­бо­ши­рить по-рус­ски“.


3190979402689574.html
3191124832754512.html
3191170217360139.html
3191241760049746.html
3191350253326715.html